Пʼятидесятниця

Єрусалим 30-го року. Юдеї тільки но розпочали святкувати день П’ятидесятниці, в якому вони пригадували отримання на Сінаї Мойсеєвого Закону посеред блискавки, грому і диму. О дев’ятій годині ранку з неба здійнявся потужний звук, що зростав аж поки не був почутий в усіх куточках міста. Це був ніби звук вітру, що переповнив дім, де перебували Христові учні, апостоли. Це був дзвін, яким Бог розбудив мешканців Єрусалиму і запросив їх до будинку, де вони могли побачити велике чудо П’ятидесятниці та почути першу християнську проповідь на П’ятидесятницю. Але це також було оголошення для учнів про прихід Святого Духа. Те, що вони пережили тоді, є образом того, що кожна людина, яка має частку в Святому Дусі, мусить пережити.

За своєю природою жодна людина не може бути місцем перебування для Святого Духа. Кожен з нас знаходиться у глибокому сні світської безпечності, з якого нас потрібно пробудити. За природою ми повністю байдужі до справи спасіння. Навіть, якщо ми визнаємо, що ми великі втрачені грішники (і це швидше як виняток, а не як правило), ми не вважаємо наші гріхи за щось жахливе. Ми більше переймаємось земним комфортом і тілесним добробутом, аніж небесною втіхою і духовною радістю для нашої душі. Той, хто залишається у такому стані, тримає своє серце зачиненим для Святого Духа, а Той не може в нього ввійти. Така людина не може спастися.

Якщо людина наповниться Святим Духом так, що може спастися, перше мусить Божий Закон пролунати крізь її серце як той вітер, що приходить з неба, пробудивши її зі духовного сну. Слова: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою… Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт.22:37, 39) мусять вразити серце людини як та блискавка, приводячи її до голосіння: «Яким великим грішником я є! Я не любив ані Бога, ані ближнього!». За цим мусить йти визнання: «Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає» (Як.2:10). Це слово, як блискавка в Божих руках, прибиває людину до землі так, що вона волає у страху своєї душі: «Я втрачений! Боже, що мені робити, щоб спастися?».

Цей сильний вітер не був необхідним для апостолів, бо вони вже визнали зі жахом, що вони бідні грішники, і вони вже зверталися до Бога за миром і втіхою для своїх наляканих сердець. Але для тих трьох тисяч, хто прийняв Святого Духа на П’ятидесятницю, ми читаємо, що вони перше мусіли пережити сильний вітер закону в своєму серці.

У проповіді на П’ятидесятницю Петро старанно виклав перед натовпом їхній гріх, проголосивши їм, що вони вбили Божого Сина: «Ото ж, нехай ввесь Ізраїлів дім твердо знає, що і Господом, і Христом учинив Бог Його, Того Ісуса, що Його розп'яли ви! Як почули ж оце, вони серцем розжалобились, та й сказали Петрові та іншим апостолам: Що ж ми маємо робити, мужі-браття?» (Дії 2:36-37). Петрові слова вразили їхнє серце як блискавка. Вони раптом усвідомили, що вони пропащі грішники, що гідні прокляття. Це змусило їх до крику безвиході: «Що ж ми маємо робити, мужі-браття?».

Святий Дух не розпочав Свою роботу на першу П’ятидесятницю. Він не тільки промовляв через святих Божих мужів Старого Заповіту, пророків, але й також Його слід в усьому справді доброму, що було здійснено у серцях людей після гріхопадіння. Від Адама до Христа Святий Дух робив Свою роботу таємно. Але на першу християнську П’ятидесятницю Він вийшов зі Свого сховку звуком сильного вітру і з’явився видимо розділеними вогняними язиками.

Далі Він об’явив Свою божественну силу і славу, поширюючи Свої найславніші дари людям з усіх народів світу. Якщо раніше Святий Дух виявляв Себе подібно до небесної роси, тепер Він виливає Себе могутніми потоками. До цього Його майстернею головно був вибраний народ Ізраїлю, тепер же Він розширює її на все людство.

Продовження в аудіо...