Як на рахунок лицемірів у церкві?

Ісус називає церкву містом, «що стоїть на верховині гори» (Мт.5:13), що «не може сховатися». Проте в книзі Об’явлення ми читаємо, що землетрус зачепить це місто. І це означає, що лише саме перебування за стінами цього міста не гарантує деяким людям безпеки, коли затрясеться земля.

«Подібне ще Царство Небесне до невода, у море закиненого, що зібрав він усячину. Коли він наповниться, тягнуть на берег його, і, сівши, вибирають до посуду добре, непотріб же геть викидають» (Мт.13:47-48)

Ще в одній притчі Ісус розповів про «чоловіка, що посіяв був добре насіння на полі своїм. А коли люди спали, прийшов ворог його, і куколю між пшеницю насіяв, та й пішов. А як виросло збіжжя та кинуло колос, тоді показався і кукіль. І прийшли господареві раби, та й кажуть йому: Пане, чи ж не добре насіння ти сіяв на полі своїм? Звідки ж узявся кукіль? А він їм відказав: Чоловік супротивник накоїв оце. А раби відказали йому: Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його повиполювали? Але він відказав: Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов'яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї» (Мт.13:24-30).

Тріснутий кут святого міста, непотріб серед доброї риби у неводі, кукіль, що виглядає як пшениця – це різні способи розказати про одне і теж. За стінами видимої церкви є лицеміри. Вони займають місце у приміщенні, проте не є частиною Христового тіла. Лише пригадаємо тих дванадцять, яких зібрав навколо Себе Ісус. Серед них був Юда «один із Дванадцятьох … що видасть Людського Сина» (Мт.26:14, 24). Ми погоджуємося з тим, що в церкві є лицеміри.

Таким чином, така церква справді має вибачатися перед світом, коли їй не вдалося представляти Христа. Ганьбою є те, коли ми, люди церкви, не можемо впевнено вказати на нашу любов як на незаперечний доказ нашого вчення. Ганьбою є те, коли ми, тіло Христове, не відповідаємо на спонукання покори і благодаті, що виходять від нашого Голови, коли наші зібрання втрачають цю якість, яка нас різнить від самого початку. Яку якість?

Церква – це блудні сини і доньки, які насолоджуються бенкетом благодаті, грішники з розбитими серцями, для яких таємниця прощення у крові Агнця ніколи не зблідне. Покаяння – це дихання тіла церкви, постійне дихання сповідання провини і дихання в Божому Слові солодкого відпущення. Порядок поклоніння, в якому ми разом навчаємось любити.

Сумно, що саме цього не кожний знаходить у своїй найближчій церкві. Бо не всі церкви однакові. Церква, послання якої зводиться до набору правил, виконуючи які будеш благословенний від Бога, стає чимось подібним до фабрики лицемірів. Люди змушені себе тримати у цих рамках, добре усвідомлюючи, що краще виглядати задоволеними, роблячи це. Якщо вони не можуть зарадити цьому, їм залишається одне з двох: у відчаї залишити це все, або вдаючи, залишитися.

Хоча навіть у тій церкві, де послання зосереджується на Христі розп’ятому, є такі, які сидять там щонеділі, не беручи Його до свого серця. Звісно, причина цієї проблеми не знаходиться в Ісусі чи Його Слові, навіть не в церкві, як такій. Проблема в тому, що ми називаємо грішною природою. Грішна природа – це те, чим ми природньо є, як ті, що у церкві, так і ті, що поза нею. Усі ми поділяємо спільне підґрунтя, заросле терниною.

Продовження в аудіо...