Дії 13:16-41, де ми маємо виголошену апостолом Павлом проповідь у синагозі Антіохії Пісідійській.
Будучи посланими Святим Духом від громади християн Антіохії Сирійської, Павло і Варнава вже звіщали Євангеліє Ісуса Христа на острові Кіпр, а перепливши частину Середземного моря від Пафа до Пергії, піднялися в гори та ввійшли до адміністративного центру південної частини римської провінції Галатії, тобто до Антіохії, що знаходиться на території теперішньої Туреччини. І як це був звичай у Павла, спочатку вони ввійшли до місцевої синагоги, щоб перше звістити Добру Новину своїм співвітчизникам, юдеям: «А по відчитанні Закону й Пророків, старші синагоги послали до них, переказуючи: Мужі-браття, якщо маєте слово потіхи для люду, промовте! Тоді Павло встав, і давши знака рукою, промовив: Послухайте, мужі ізраїльтяни, та ви, богобійні!» (13:15-16).
Сьогодні часто можна почути, що народ, який не знає своєї історії немає майбутнього. Чи як казав римський оратор Цицерон, що не знати про те, що відбувалося до твого народження, це бути постійною дитиною. Так для нас, українців, важливо знати і пам’ятати, що саме Україна є прямим нащадком Русі, до якої Російська Федерація ніякого етнічного, культурного та історичного стосунку немає, про це нагадує наш герб. Нам також варто пам’ятати, про що нагадує наш гімн, що ми козацького роду, якому властиве виборювання і відстоювання його незалежності. Саме в такому світлі потрібно дивитися на історію України двадцятого сторіччя, про що нагадує нам наш державний прапор.
Справді, дуже важливо знати історію свого народу, а якщо ця історія також є історією спасіння всього людства, важливість важко перенаголосити. Через те, звертаючись до своїх співвітчизників, апостол Павло розпочинає свою проповідь Божого Слова зі короткої історії народу Ізраїлю, в якій усі благодатні Божі діла і події вели до приходу Сина Давидового, Христа Спаса:
«Бог цих Ізраїлевих людей вибрав Собі отців наших, і підвищив народ, як він перебував у єгипетськім краї, і рукою потужною вивів їх із нього, і літ із сорок Він їх годував у пустині, а вигубивши сім народів в землі ханаанській, поділив жеребком їхню землю між ними, майже що по чотириста й п'ятидесяти роках» (17-20).
В історії спасіння Ізраїлю, що також і нашого спасіння, діє тільки Бог. Це Бог вибрав, підвищив, вивів, годував, вигубив сім народів, дав спадщину. 450 років – це 400 років в Єгипті, 40 років у пустелі, та 10 в Ханаані до завершення розподілу землі.
«Після того аж до Самуїла пророка Він їм суддів давав. А потім забажали царя, і Бог дав їм Саула, сина Кісового, мужа з Веніяминового племени, на чотири десятки років. А його віддаливши, поставив царем їм Давида, про якого й сказав, засвідчуючи: Знайшов Я Давида, сина Єссеєвого, чоловіка за серцем Своїм, що всю волю Мою він виконувати буде» (20-22).
Ізраїль не знищив усіх поганських народів на Обіцяній Землі, як того наказував Бог. Результатом цього був постійний неспокій та численні конфлікти між Божим народом і поганами, які його оточували. У ці важкі часи Бог давав Своєму народові суддів. Це не були люди, які вирішували судові справи, але обдаровані духовно і фізично чоловіки і жінки, які допомагали Ізраїлю перемагати ворогів. Останнім таким суддею від часів Мойсея був Самуїл. Хоча Самуїл виконував своє служіння добре і мудро, непокірний народ захотів царя. Саул був царем, якого вподобали собі люди. Давид був царем за вподобанням Божого серця.
Продовження в аудіо...
Дії 13:16-41, де ми маємо виголошену апостолом Павлом проповідь у синагозі Антіохії Пісідійській.
Будучи посланими Святим Духом від громади християн Антіохії Сирійської, Павло і Варнава вже звіщали Євангеліє Ісуса Христа на острові Кіпр, а перепливши частину Середземного моря від Пафа до Пергії, піднялися в гори та ввійшли до адміністративного центру південної частини римської провінції Галатії, тобто до Антіохії, що знаходиться на території теперішньої Туреччини. І як це був звичай у Павла, спочатку вони ввійшли до місцевої синагоги, щоб перше звістити Добру Новину своїм співвітчизникам, юдеям: «А по відчитанні Закону й Пророків, старші синагоги послали до них, переказуючи: Мужі-браття, якщо маєте слово потіхи для люду, промовте! Тоді Павло встав, і давши знака рукою, промовив: Послухайте, мужі ізраїльтяни, та ви, богобійні!» (13:15-16).
Сьогодні часто можна почути, що народ, який не знає своєї історії немає майбутнього. Чи як казав римський оратор Цицерон, що не знати про те, що відбувалося до твого народження, це бути постійною дитиною. Так для нас, українців, важливо знати і пам’ятати, що саме Україна є прямим нащадком Русі, до якої Російська Федерація ніякого етнічного, культурного та історичного стосунку немає, про це нагадує наш герб. Нам також варто пам’ятати, про що нагадує наш гімн, що ми козацького роду, якому властиве виборювання і відстоювання його незалежності. Саме в такому світлі потрібно дивитися на історію України двадцятого сторіччя, про що нагадує нам наш державний прапор.
Справді, дуже важливо знати історію свого народу, а якщо ця історія також є історією спасіння всього людства, важливість важко перенаголосити. Через те, звертаючись до своїх співвітчизників, апостол Павло розпочинає свою проповідь Божого Слова зі короткої історії народу Ізраїлю, в якій усі благодатні Божі діла і події вели до приходу Сина Давидового, Христа Спаса:
«Бог цих Ізраїлевих людей вибрав Собі отців наших, і підвищив народ, як він перебував у єгипетськім краї, і рукою потужною вивів їх із нього, і літ із сорок Він їх годував у пустині, а вигубивши сім народів в землі ханаанській, поділив жеребком їхню землю між ними, майже що по чотириста й п'ятидесяти роках» (17-20).
В історії спасіння Ізраїлю, що також і нашого спасіння, діє тільки Бог. Це Бог вибрав, підвищив, вивів, годував, вигубив сім народів, дав спадщину. 450 років – це 400 років в Єгипті, 40 років у пустелі, та 10 в Ханаані до завершення розподілу землі.
«Після того аж до Самуїла пророка Він їм суддів давав. А потім забажали царя, і Бог дав їм Саула, сина Кісового, мужа з Веніяминового племени, на чотири десятки років. А його віддаливши, поставив царем їм Давида, про якого й сказав, засвідчуючи: Знайшов Я Давида, сина Єссеєвого, чоловіка за серцем Своїм, що всю волю Мою він виконувати буде» (20-22).
Ізраїль не знищив усіх поганських народів на Обіцяній Землі, як того наказував Бог. Результатом цього був постійний неспокій та численні конфлікти між Божим народом і поганами, які його оточували. У ці важкі часи Бог давав Своєму народові суддів. Це не були люди, які вирішували судові справи, але обдаровані духовно і фізично чоловіки і жінки, які допомагали Ізраїлю перемагати ворогів. Останнім таким суддею від часів Мойсея був Самуїл. Хоча Самуїл виконував своє служіння добре і мудро, непокірний народ захотів царя. Саул був царем, якого вподобали собі люди. Давид був царем за вподобанням Божого серця.
Продовження в аудіо...