Тож за праведністю царюватиме цар, а князі володітимуть за правосуддям. І станеться кожен, як захист від вітру, і немов та заслона від зливи, як потоки води на пустині, як тінь скелі тяжкої на спраглій землі (Іс.32:1-2).
Праведність і правосуддя, царювання і володіння – здається, що ці дві пари слів за своїм прямим значенням не поєднуються у жодному земному царстві, однак Боже Царство їх суміщає. Пророк Ісая писав про це поєднання більше ніж сім століть до його виповнення: «За праведністю царюватиме цар, а князі володітимуть за правосуддям».
Отже, праведність – це одне з тих Біблійних слів, яке не часто вживається сьогодні людьми, навіть християнами. Зокрема останні видання української Біблії чи то новітнього перекладу, чи то перекладу Огієнка часто замість слова «праведність» використовують слово «правда». Ми можемо говорити про чесність, пристойність, порядність, заслуги, добрі діла, справедливість, однак дуже рідко, чи майже ніколи про праведність. Чому? Досить таки просто – бо в нас немає праведності.
У нас немає праведності, щоб з нею стати перед Богом. Через те ми і не вживаємо це слово в нашій розмовній мові, оскільки його вживання відразу буде винуватити нас. Адже недаремно написано: «Нема праведного ані одного; нема, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би» (Рим.3:10, 11). І зовсім не порожніми словами промовляє пророк: «І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша – немов поплямована місячна одіж, і в’янемо всі ми, мов листя, а наша провина, як вітер несе нас» (Іс.64:6).
Може пророк перебільшує? Може наша провина не така вже велика, а наш гріх не такий вже страшний? Чи варто перейматися нам якоюсь там праведністю? Є більш практичні речі, а це все середньовічні страхи, чи не так?
Чи може це ми настільки зачерствіли і огрубіли, що гріх вже не викликає в нас провини, а провина стає порожнім звуком? Як нам зрозуміти середньовічного ченця на ім’я Мартін, який стурбований питанням: «Що таке Божа праведність?», коли аборт вже не вважається за вбивство, перелюб – гріхом, пияцтво є нормою, а мужеложників рахуємо за статеву меншину?
Ні! Давид не був божевільним, коли промовляв: «Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито, блаженна людина, що Господь їй гріха не залічить, що нема в її дусі лукавства! Коли я мовчав, спорохнявіли кості мої в цілоденному зойку моєму, бо рука Твоя вдень та вночі надо мною тяжить, і волога моя обернулась на літню посуху!» (Пс.31:1-4). Апостол Павло також не сходив зі глузду, коли голосив: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?»(Рим.7:24).
Не займався дурницями у монастирській бібліотеці й Мартін Лютер, коли вперше прочитав у оригіналі з грецької вірш з Послання до римлян (1:17): «Праведність бо Божа». Лютер лише прагнув звільнитися від свого гріха. Молодим ченцем він читав: «Бо я не соромлюсь Євангелії, бо ж вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує… Праведність бо Божа з'являється в ній з віри в віру» (Рим.1:16-17). Спочатку він розумів цей вірш, що Євангеліє показує нам Ісуса як досконалий приклад святого життя, яке Бог вимагає від кожного з нас. Але це не дає нам ніякої втіхи, коли наше сумління засуджує нас.
Продовження в аудіо...
Тож за праведністю царюватиме цар, а князі володітимуть за правосуддям. І станеться кожен, як захист від вітру, і немов та заслона від зливи, як потоки води на пустині, як тінь скелі тяжкої на спраглій землі (Іс.32:1-2).
Праведність і правосуддя, царювання і володіння – здається, що ці дві пари слів за своїм прямим значенням не поєднуються у жодному земному царстві, однак Боже Царство їх суміщає. Пророк Ісая писав про це поєднання більше ніж сім століть до його виповнення: «За праведністю царюватиме цар, а князі володітимуть за правосуддям».
Отже, праведність – це одне з тих Біблійних слів, яке не часто вживається сьогодні людьми, навіть християнами. Зокрема останні видання української Біблії чи то новітнього перекладу, чи то перекладу Огієнка часто замість слова «праведність» використовують слово «правда». Ми можемо говорити про чесність, пристойність, порядність, заслуги, добрі діла, справедливість, однак дуже рідко, чи майже ніколи про праведність. Чому? Досить таки просто – бо в нас немає праведності.
У нас немає праведності, щоб з нею стати перед Богом. Через те ми і не вживаємо це слово в нашій розмовній мові, оскільки його вживання відразу буде винуватити нас. Адже недаремно написано: «Нема праведного ані одного; нема, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би» (Рим.3:10, 11). І зовсім не порожніми словами промовляє пророк: «І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша – немов поплямована місячна одіж, і в’янемо всі ми, мов листя, а наша провина, як вітер несе нас» (Іс.64:6).
Може пророк перебільшує? Може наша провина не така вже велика, а наш гріх не такий вже страшний? Чи варто перейматися нам якоюсь там праведністю? Є більш практичні речі, а це все середньовічні страхи, чи не так?
Чи може це ми настільки зачерствіли і огрубіли, що гріх вже не викликає в нас провини, а провина стає порожнім звуком? Як нам зрозуміти середньовічного ченця на ім’я Мартін, який стурбований питанням: «Що таке Божа праведність?», коли аборт вже не вважається за вбивство, перелюб – гріхом, пияцтво є нормою, а мужеложників рахуємо за статеву меншину?
Ні! Давид не був божевільним, коли промовляв: «Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито, блаженна людина, що Господь їй гріха не залічить, що нема в її дусі лукавства! Коли я мовчав, спорохнявіли кості мої в цілоденному зойку моєму, бо рука Твоя вдень та вночі надо мною тяжить, і волога моя обернулась на літню посуху!» (Пс.31:1-4). Апостол Павло також не сходив зі глузду, коли голосив: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?»(Рим.7:24).
Не займався дурницями у монастирській бібліотеці й Мартін Лютер, коли вперше прочитав у оригіналі з грецької вірш з Послання до римлян (1:17): «Праведність бо Божа». Лютер лише прагнув звільнитися від свого гріха. Молодим ченцем він читав: «Бо я не соромлюсь Євангелії, бо ж вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує… Праведність бо Божа з'являється в ній з віри в віру» (Рим.1:16-17). Спочатку він розумів цей вірш, що Євангеліє показує нам Ісуса як досконалий приклад святого життя, яке Бог вимагає від кожного з нас. Але це не дає нам ніякої втіхи, коли наше сумління засуджує нас.
Продовження в аудіо...